У липні проходив всеукраїнський конкурс студентських есе та аналітичних робіт «Відбудова країни: виклики, можливості та завдання», організований ГО "Стратегічна візія". Компанія "Гранік" виступила партнером цього проекту - нам випала можливість обрати серед робіт власного призера. Ним стала студентка Архітектурного інституту Одеської академії будівництва та архітектури Ангеліна Бахтогарєєва. Робота нашої переможниці присвячена архітектурі та інфраструктурі. Дякуємо Ангеліні за роботу та рекомендуємо прочитати її конкурсне есе - там багато цікавого та корисного.

У липні проходив всеукраїнський конкурс студентських есе та аналітичних робіт «Відбудова країни: виклики, можливості та завдання», організований ГО "Стратегічна візія". Компанія "Гранік" виступила партнером цього проекту - нам випала можливість обрати серед робіт власного призера. Ним стала студентка Архітектурного інституту Одеської академії будівництва та архітектури Ангеліна Бахтогарєєва. Робота нашої переможниці присвячена архітектурі та інфраструктурі. Дякуємо Ангеліні за роботу та рекомендуємо прочитати її конкурсне есе - там багато цікавого та корисного.

Відбудова країни: виклики, можливості та завдання. Ангеліна Бахтогарєєва

Вектори розвитку, що розглядатимуться:

  • урбаністика;
  • велопішохідна інфраструктура та зв’язок з транспортом;
  • енергоефективність + загальні поради щодо реновації.

Урбаністика

Розпочнемо з нуля, тобто з відбудови міст, які були розгромлені вщент рашистськими скотиняками. Хотілося б одразу зазначити, що після їх відбудови туди точно повернуться колишні мешканці, особливо ті, що жили в одному з таких міст досить довго. Отож, я би запропонувала зберегти їх об’ємно-планувальну структуру та функціональне зонування. Адже уявіть собі на хвилинку: як людині, у якої після трощі її домівки та переселення до іншого населеного пункту залишилися спогади про її житло до війни, і яка приїхала до рідного відбудованого міста, знайти потрібні місця, якщо немає звичних орієнтирів та вулиці раптом йдуть за іншою траєкторією? 

Так, сучасним архітекторам потрібно давати можливість висловитися, адже саме вони відображають час, у якому живуть, та саме вони шукають рішення для (мульти)комфорту житлового, громадського та промислового середовища населеного пункту. І така можливість їм буде надана – при розробці нового та при збереженні/ модернізації існуючого дизайн-коду міста, а також при проектуванні нових житлових будинків та будівель культурно-побутового обслуговування.

Невеличка ремарка щодо промислової зони. Було б добре, якщо б усі заводи мали сховище  під землею, як славетна Азовсталь. Так, до фабрики бігти далеко, але факт, що таке сховище більш захищене, заспокоює. Хто знає, як життя поверне у наступних століттях! – а резерв є.

Ще одне зауваження стосується тимчасового житла, що можна швидко звести. Звичайно, швидше, дешевше… А на цьому, певно, і всі переваги. Конструкції в них легкі, гірше опираються динамічним навантаженням опадів та сейсмики (Одеський регіон, що відчуває Вранчу, криво посміхнувся). Навіть якщо вони і простоять довго, то з часом перетворяться на осередки сирості та тарганів з пацюками, перетнуті тріщинами. Нічого не нагадує? Наприклад, хрущовки, які були розраховані на 50 років експлуатації, що з ними зараз? Побудовані з бетонних панелей, ще й складаються, як картковий будинок, при ракетному ударі. Тому монолітно-каркасне будівництво – наше рішення. Не втрапляйте, будь-ласка, до пастки під назвою “Нема нічого більш постійного за тимчасову роботу”, це вам нічого не дасть у майбутньому.

Про норми поверховості, що нерозривно пов’язані із санітарними розривами та нормами інсоляції, також пам’ятаємо. Як кажуть італійці: “У кімнату, куди заходить сонце, ніколи не приходить лікар”. А це означає, що українці не витрачатимуть левову частину своєї зарплатні на лікування та залишатимуться більш працездатними, що, безсумнівно, необхідно економіці України, особливо зараз і в перші роки після закінчення війни.

З озелененням та благоустроєм питання більш складне. Якщо говорити про озеленення в історичних центрах міст, то його там часом не вистачає, особливо влітку з аномальним підвищенням температур в останні роки. Можливо, на цей період можна встановлювати рослини в кадках для забезпечення додаткового затінення. А от стосовно спальних районів – там панують справжні хащі, що закривають своїм листям ліхтарі і дають прихисток усіляким наркоманам та маньякам, що ніяк не зменшує рівень кримінальності по місту. Варто було б “прорідити” крону – і гуляти районом ввечері стало б спокійніше та безпечніше.

З інженерною підготовкою територій можна було б ґрунтовніше попрацювати. Наприклад, зливова каналізація потребує негайного ремонту: після чергового дощу в Одесі такі транспортні артерії, як вулиці Балківська, Ріхтера, Вільямса, Французький бульвар та інші традиційно “пливуть”… У Львові після нещодавньої зливи аналогічна ситуація.

Велопішохідна інфраструктура та зв’язок з транспортом

Після війни не у всіх будуть гроші утримувати існуючу або купити нову машину. Для першого випадку пригадайте ціни на бензин останнім часом та його співвідношення із зарплатнею за останні місяці. До речі, так як це лише есе, дозволю собі трохи пофантазувати: а якщо б країна перейшла на електромобілі, то вона не була б залежна економічно від його постачальників; це стосується й загального впровадження електрики навіть для опалення, лазівка така сама, але про це в останній частині даної письмової роботи…

Так от: затори довгезні, усі задихаються від СО2, витрачають час та бензин(або інший вид палива), усі на нервах, нарешті рушають та на радощах врізаються, їхня ДТП створює ще більші затори. Звичайно, це вже давно стало нашою реальністю, але взагалі кому таке потрібно? Навіть без численних соцопитувань з чітко вирахуваними відсотками стає зрозуміло, що люди незадоволені таким станом речей і що розширенням вулиць ще більше місту не допоможеш (бо і автомобілів побільшає).

Залишається лише розвивати велоінфраструктуру, яка також може використовуватися засобами мікромобільності. Усі ці гіроскутери, сігвеї, навіть скейтборди і самокати, та звичайно і сам велосипед дешевші в обслуговуванні та ремонті, ніж автомобіль, по-перше. По-друге, вони можуть проїхати там, де цей ваш крутезний кросовер не зможе і це все безкоштовно вашими власними педалями. Про користь для здоров’я можна зайвих слів не писати, це і так очевидно. Лише зазначу, що організація велотурів містом для відпочивальників – ще одна бізнес-ідея для “малих” приватних підприємців.

З’являється питання: а як же ті велики нормально зберігати, щоб не вкрали? Розв’язок задачі – у боксах, що зачиняються на ключ. (Поки що ми не досягли рівня свідомості Японії, щоб ставитися до чужого майна спокійно, без власних шкірних інтересів.) До речі, можна було б організувати велопрокат у таких боксах, і за аренду велосипедів гроші отримував би муніципалітет.

Інше питання: а що робити в дощ і в сніг? Громадський транспорт до ваших послуг! Їдете у теплі, про ПДР думає лише водій, лише від зупинки до місця призначення доведеться пройтись, зате хоч трохи виконаєте норму 10 000 кроків на день.

Лише одне прохання: велодоріжки шириною 1,2м на 1 напрям руху (на 2 напрями, відповідно, 2,4м) відокремлюйте, будь-ласка,смугою озеленення, якщо доріжка проходить біля дороги. Бо деяким занадто розумним автомобілістам навіть делінеатори не заважають заїхати туди, куди їм потрібно. У нас же ж поки фізично людей не обмежиш, вони не перелаштуються під правила.

Енергоефективність + загальні поради щодо реновації

Перехід на електрику = незалежність від газу та вугілля, а отже незалежність від постачальників (хоч якась) та економія власних ресурсів. Звичайно, станції з сонячними панелями та вітряками в Україні існують вже декілька років, просто було б добре поступово збільшувати їх кількість, щоб крок за кроком перейти на зелену енергетику й таким чином підлаштувати українські потужності під фізичне підключення до європейської системи енергопостачання.

До речі, перехід на електроенергію для опалення суттєво відбився б на оплаті комунальних послуг для звичайних українців. Тобто сплачували б той самий пакет, але так як опалення на електриці, то воно включене у відповідний підрозділ “Електроенергія” і має свій тариф та свій перерахунок, що дає певну економію фінансів. Комунальники можуть репетувати, але просто зробіть вибір: або газ/вугілля імпортні (з рашки та сходу, як було до війни), або своя електрика з підключенням до Європи.

А що ж у будівництві? Для нових будівель вже існують відповідні стандарти щодо їх зведення за класом енергоефективності не нижче С. Що стосується забудови 1950-х – 1980-х років, там можна застосувати системи вентильованих фасадів з утепленням (закінчити опоряджувальні роботи, так би мовити). Але рекомендовано підбирати системи якомога уважніше, з урахуванням не тільки теплотехнічних, а й архітектурно-художніх характеристик. Так, ви правильно зрозуміли, – ніяких алюмінієвих касет.

І наостанок про історичну забудову. Уся архітектурна виразність легко псується раптовими кондиціонерами та трубами, що незграбно бовваніють на фасаді. Так, у приміщеннях необхідно підтримувати оптимальний клімат цілорічно, а талі води з даху або опади необхідно відводити по ринві. Але ж технічне обладнання не повинно привертати до себе увагу настільки, щоб гості міста (а в Одесі, наприклад, це не тільки українці/поляки/турки/литовці, а часом німці та французи. А ці останні точно знають, що воно таке, коли інженерні системи працюють, не “турбуючи” фасад) відчували, що вони у розвиненому місті, яке з повагою ставиться до своєї архітектурної спадщини, а не у ще одному СМТ пострадянського простору. Якщо ми йдемо до Європи, я сумніваюсь, що ми можемо і далі акцентувати увагу іноземних партнерів на цій сторінці своєї історії.

Також нагадаю про якісність виконання реставраційних та ремонтно-реставраційних робіт. Банка від кефіру не має такої сили тертя, як арматура, щоб втримати обличчя скульптури на фасаді (одесити зрозуміли натяк). І ще одне: не суміщайте бетон з вапняком, тому що бетон через свою вагу спричинить руйнування кладки з вапняка за принципом стільників(сот; А.Ізотов не дасть збрехати), а тоді зберегти оригінальні матеріали будинку  майже не вдасться. Як казав Парацельс: “Подібне лікують подібним”, отже, до вапнякової кладки – вапняно-піщаний розчин. 

Наприкінці нагадаю, що наша спадщина, передусім архітектурна дорадянська – це наша ідентичність. Це те, з чого розпочинаються будь-які туристичні проспекти або пізнавальні відео про той чи інший населений пункт. Це наше обличчя та частинка нас самих; те, де ми виросли та де сформували свою особистість. Ми повинні її зберігати та за потреби реабілітувати, щоб ні медіа будь-якої країни, ні окремі верстви населення в українських містах навіть не мріяли якимось чином уподібнювати нашу сутність до країни-агресора. Доповню крилатий вислів “Без мови немає народу” наступним: А без архітектурної спадщини немає розуміння, хто ми і де наші межі.